Новини

Хід заходу:

1. Учень. Пам'ять — нескінченна книга, в якій записано все; і життя людини, і життя країни. Багато сторінок вписано криваво-чорним кольором. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де викарбовано слова про голод. «Немає страшнішої смерті, ніж повільна смерть від голоду». А так вмирала майже вся Україна.
2-й учень. Моторошний парадокс: вмирали на всеплодючих чорноземах, на безмежних полях і ланах, всіяних житом і пшеницею, на дбайливо доглянутих городах з рясним врожаєм. Чому вмирали? Бо в людей забрали все. Все, до останнього колоска, до останньої зернини.
3-й учень. Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голодомор 1932—1933 років. Сталін, говорячи про підсумки першої п'ятирічки, заявив: «Ми, безперечно, досяглії того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що тільки запеклі вороги радянської влади». А після такої заяви ніхто не міг висловити іншу точку зору.
4-й учень. А насправді — все забрала влада в селян, всі фонди: продовольчий, фуражний, насіннєвий. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селян, українців. Масове голодування почалося ще у грудні 1931 року, тривало до вересня 1933 року. 22 місяця народ страждав, мучився, вмирав. Число жертв — 8 МАЙ. чоловік. Це 1/5 всього населення України.
5-й учень. Не нагодує Мати-Україна,
Не приголубить діточок своїх...
Яка ж бо перед Богом в нас провина? ■
Який ми сотворили гріх?
Чи той, що в нас поруйнували храми?
Прийшли в наш край перевертні і хами
Чинить страшну наругу над людьми.
1. За жінок, чоловіків, дітей;
За малих, дорослих і старих,
Не співала півча похоронна,
Не лунали дзвони за впокій...
Ні труни, ні хрестів, і ні тризни.
Прямо в яму, навіки віків.
Чорна сповідь моєї Вітчизни,
І її затамований гнів.
4-й учень. Пам'ять, ніколи не забудуть нічого ті, хто пережив страшні дні голоду.
5–й учень. Купрієнко Микола Васильович, с. Верескуни, Чернігівської області: «Зайшов у наше село хлопець шкурою одні кістки стирчать. А вошей у нього на тілі, що аж сорочка хвилями по ньому ходить. Впав він біля управи, кинули хлопця на віз та й повезли на цвинтар. А в хлопця очі відкриті і плачуть. Його мерщій в яму перекинули й давай закопувати. У хлопця вистачило сили руками землю з лиця відкинути тричі, а далі... Отак живцем дитину закопали!!!»
6-й учень. Було це на Сумщині: «До хати зайшло двоє. Винесли маму, дівчаток, повернулися і за Катериною. Вона хотіла голосно крикнути: «Я ще жива!», але лише ворухнула губами. Дядьки помітили це:
— Дивись, ще жива...
— Все одно помре, давай заберемо, щоб знову не їздити на цей куток. Тут уже нема нікого. Так і по¬ховали усю сім'ю».
7-й учень. Село Рудне, Київська область. «Померли у Миколайчукових дід з бабою. Від голоду вони опухли і здавалися величезними. Синок вже не ходив, не говорив, А дівчинка від голоду пальчики свої почала обгризати. Побачила мати. Збожеволіла, напоїла дітей зіллям й сама випила. До ранку повмирали всі».
8-й учень. На Вінниччині: «Восени. Померли мати з батьком, бо все дітям віддавали. Залишилось дві сестрички. Старша Надійка, побачила, що менша вже й ходити від голоду не може. Взяла її на руки. Понесла до поля. Ходила довго. Знайшла 3 колоска. Побачив це голова сільради. Довго бив Надійку ногами. Кров пішла з горла, Вбили дитину за 3 колоски. А менша так і померла на полі»…
9-й учень. Сині пальчики простяг до хліба
І стиснув його, неначе скарб.
І усмішка пригасила ніби
На чолі жорстоких зіиднів карб.
Впав навколішки близенько грубки
І на мить забув про дні тривог,
А з очей, з усміхненої губки
Усміхався зголоднілий Бог.
10-й учень. На десятиліття можна засекретити архіви. Можна приховати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна, замести сліди злочину. Можна раз, і вдруге, і втретє переписувати історію на догоду диктаторів чи ідеолог. Та з пам'яттю народу нічого не вдієш, вона зберігатиме правду. Правду про ті страшні роки, про ті страшні події. Це наша історія, і ми повинні знати і пам'ятати її.
11-й учень. Відкривайтесь, небеса!
Зійдіть на землю
Всі українські села, хутори.
Повстаньте над планетою, невинні душі,
Збудуйте пам'яті негаснучий собор!
9-й учень
Оповідання «Катеринка, Катерина»
Катго в селі називали лише Катеринкою. Така вдача була у дівчинки: з усіма привітна, кожному усміхнеться, то тут, то там чувся її дзвінкий, весе¬лий голосочок.
А це ось декілька днів Катеринки на вулиці не видно. Вона все вдома — з мамою і молодшими сестричками. Тато номер місяць тому, і його відвезли До ями за селом. Бо мама тоді вже була слаба і не могла поховати його. У хаті всі мовчать. Від самого ранку. Немов поснули. Першою замо¬вкла мама. Молодші довго кликали її слабенькими голосами, та дарма. Ніхто не озивався, тільки Ка¬теринка чула їх, хотіла заспокоїти, але не стачило сили вимовити й слово. Скоро сестрички теж за¬тихли. Катеринка знала: померли, як і мама. Від голоду. Та страшно не було. Лише дуже хотілося їсти. Вони вже давно нічого не їли...
До хати зайшло двоє. Вони несли маму, дівча¬ток. Повернулися і за Катеринкою. Вона зібралася голосно крикнути: «Я ще жива! », та лише ворух¬нула губами.
Дядьки помітили це:
— Дивись, жива...
— Все одно помре, давай заберемо, щоб знову не їздити на цей куток. Тут уже немає нікого.
Катеринку поклали зверху на купу мертвих лю¬дей і повезли вулицею. Жодна жива душа не тра¬пилась їм назустріч. А їй здазалося, що біля кож¬ного подвір'я стояли по-святковому вбранні одно¬сельці і здоровкалися з нею. Тому вона з останніх сил повертала голову на всі боки і усміхалася...
Що було далі. Катеринка не пам'ятала. Вона оп¬ритомніла, бо дуже замерзла. Щось холодне було під нею, щось холодне тиснуло зверху. Пригадала дядьків і зрозуміла: вона у ямі, куди звозили по¬мерлих, їй стало так страшно, що почала щосили пручатися, відштовхувати від себе все, щоб випо¬взти з-під чийогось захололого тіла. І таки вилізла з ями. Добре, що та не була засипана землею — не встигли це зробити дядьки, які привозили людей.
Катеринка згадала їх і злякалася ще дужче: ось зараз вони під'їдуть і знову вкинуть до ями! Ні, ні, ні! Вона поповзла. Не додому — там немає нікого. Прямувала до хати далеких родичів — може, там дадуть щось поїсти. Колись їй вистачало півгоди¬ни, щоб дійти сюди. Але то було колись. А тепер кожен метр знайомої стежки був, як кілометр. Та знову до ями вона не хотіла...
Ранком її знайшла тітка біля порогу. І хоча в хаті було п'ятеро своїх зголоднілих дітей, поряту¬вала Катеринку — нагодувала, чим змогла, виходи¬ла.
Дівчинка вижила. Тільки зовсім розучилась усміхатися. Від тоді більше ніхто не називав Кате¬ринкою, лише Катериною.
Згодом Катерина разом з іншими дітьми ходи¬ла до школи, де, окрім письма й читання, вчилася ще й усміхатися.
Було це на Сумщині, в селі Веселому. Сімдесят років тому.
10-й учень.
На могилі жертв голодомору:
Час пройшов, проминули літа,
Вже зітерлисьу пам 'яті нашій
Тих жахливих часів гіркота
І обличчя від голоду павших.
Сільський цвинтар, буяє бур'ян
На занедбаній братській могилі.
Невже в головах наших туман,
І розвіять його ми не в силі?
Ме пам 'ять не вмерла, жива.
Хоч всі ми й заслуговуєм докір.
Ось дідусь промовляє слова.
Все згадав, а пройшло стільки років.
Хай стоїть на могилі цій хрест,
А на душах хай крига скресає,
Хоч один відпоки на сто верст,
Хай на ньому свіча не згасає.
(В. Тютюнник «Бою духів»)
Викладач. Кажуть, коли пізнаєш краплю, можеш довідатися про будову океану, В цьому є свій сенс. І тому я висловлю, напевне, віру кожного, говоря¬чи словами Олександра Міщенка: «Мертвим ніко¬му довіритися, крім живих, — і нам треба так жити тепер, щоб смерть наших людей була виправда¬на щасливою і вільною долею нашого народу, і тим була виправдана їх погибель!»
Запалимо свічки і хвилиною мовчання вшануємо пам'ять жертв сталінського голодомору. Хай для всіх людей доброї волі ця хвилина скорботи стане актом поминання і перестороги. Хай подібне не повториться ніколи. Хвилина мовчання.