Понедельник, 18.06.2018, 13:35Вiтаю Вас Гость | RSS
ПТУ-26 м.Кременчук
Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всего ответов: 745

Новини


Головна » Новини » Виховна робота

Шевченківські дні
03.04.2009, 12:30
З 10 по 13 березня в училищі було проведено Шевченківські дні. До відзначення 195-ї річниці з дня народження Тараса Шевченка було проведено такі заходи:
• виставка творів поета та книг, присвячених його життєвій долі та творчості;
• випуск стінгазети «Шевченко та мистецтво»;
• проведення по групах на виховних годинах лекції з виразним читанням поезій Т.Шевченка «Тарас Шевченко та Варвара Рєпніна: історія стосунків»;
• проведення відкритого позакласного заходу «Мені ж, мій Боже, на землі подай любов, сердечний рай! І більш нічого не давай».

Виставка книг поета

[img]Портрети жінок, намальованих Шевченком[/img]

Виступи учнів

Звучать поезії

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ПОЛТАВСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ
ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ ТА НАУКИ
ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНЕ УЧИЛИЩЕ № 26

МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА
ВИХОВНОЇ ГОДИНИ

«МЕНІ Ж, МІЙ БОЖЕ,
НА ЗЕМЛІ ПОДАЙ ЛЮБОВ,
СЕРДЕЧНИЙ РАЙ!
І БІЛЬШ НІЧОГО НЕ ДАВАЙ!»
(ІНТИМНА ЛІРИКА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА)

ПІДГОТУВАЛА
ВИКЛАДАЧ УКРАЇНСЬКОЇ
МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ
ТЕРНОВСЬКА ЛЮДМИЛА
ІВАНІВНА

КРЕМЕНЧУК-2009
Мета заходу: розкрити глибину поезії Кобзаря про любов; осягнути глибину внутрішнього світу поета та його любовної драми, прагнення до простого людського щастя.
Обладнання. Альбом «Український живопис»; ілюстрації картин Тараса Шевченка; виставка творів поета.

Ведучий. Україна… В одному вже цьому слові і для нашого вуха, і навіть для вуха чужинців бринить ціла музика смутку і жалю… Україна—країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові до народу і чорної зради, довгої, вікової, героїчної боротьби за волю, в результаті якої—велетенське кладовище: високі в степу могили, руїна та прекрасна на весь світ, безіменна, невідомо коли і ким складена пісня.
Україна—розкішний вінок з рути й барвінку, над яким світять заплакані золоті зорі. Поема жалю і смутку, краси й недолі.
Ведуча. Саме на такій землі виріс і процвітав талант Тараса Шевченка. Сьогодні ми піднімемо завісі над найбільш загадковою сторінкою його творчості. У найпотаємнішій глибині Тарасового серця народжувалися палкі почуття юнацької пристрасті, хвилювали уяву, душу, зігрівали своїм промінням дорогих йому людей.
Ведучий. Образ жінки приваблював Т.Шевченка різними своїми гранями: жінка-мати, вдова, сестра, покритка. Сьогодні засвітиться ще одна грань жіночого образу—жінка-кохана.
Ведуча. Шевченкознавець професор Зайцев доводить, що перше кохання Шевченка було до дівчинки Оксани, з якою пов’язані в нього спогади про дитячі роки. Ті перші чисті пориви дитячих почувань на тлі безрадісного нещасливого життя Тараса перетворилися на щире полум’я, що не покидало його серце до останніх років життя.
Ведучий. Ім’я Оксани фігурує в ряді його творів. Вони пройняті незрівнянною щирістю і трагізмом самотності. Оксані Коваленко присвячена поезія «Ми вкупочці колись росли».

Учень (виразно читає вірш)

Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зарані повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи.
Мене по волі і неволі
Носило всюди. Принесло
На старість ледве і додому.
Веселеє колись село
Чомусь тепер мені, старому,
Здавалось темним і німим,
Таким, як я тепер, старим.
І бачиться, в селі убогім
(Мені так бачиться) нічого
Не виросло і не згнило,
Таке собі, як і було.
І яр, і поле, і тополі,
І над криницею верба,
Нагнулася, як та журба
Далеко в самотній неволі.
Ставок, гребелька, і вітряк
З-за гаю крилами махає.
І дуб зелений, мов козак
Із гаю вийшов та й гуляє
Попід горою; по горі
Садочок темний, а в садочку
Лежать собі у холодочку,
Мов у раю, мої старі.
Хрести дубові посхилялись,
Слова дощем позамивались…
І не дощем, і не слова
Гладесенько Сатурн стирає…
Нехай з святими спочивають
Мої старії… «Чи жива
Ота Оксаночка?»- питаю
У брата тихо я. «Яка?»
«Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?»
«Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала,
Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям вернулась.
Острижена. Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає; або кричить,
Або тихесенько співає
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась,
Занапастилась, одуріла.
А що за дівчина була.
Так та що краля! і не вбога,
Та талану Господь не дав…»
А може, й дав, та хтось украв,
І одурив святого бога.

Ведуча. Це дало підставу дослідникам вважати, що й Оксана Коваленко стала покриткою. Петро Жур довів: «Образ Оксани-покритки з вірша не можна ототожнювати з постаттю реальної Оксани Коваленко». Він дослідив метричні книги та сповідні розписи і встановив.
Ведучий. «Ксенія (Оксана) Коваленко народилася у селі Кирилівка 4 листопада 1817 року. Згадана вона також у сповідному розпису 1828 року, коли їй було 11 років. 30 січня 1840 року дівчина вийшла заміж за кріпака сусіднього села Пединівка Карпа Сороку».
Ведуча. 1843 року, коли Т.Шевченко приїжджав у Кирилівку, вона була вже матір’ю двох дочок. Поет знав про це ще раніше з листів своїх родичів, тому в ранньому петербурзькому періоді творчості їй присвячено незакінчену поему «Мар’яна-черниця», в котрій він із сумом у душі називає Оксану «чужою чорнобровою».
Учень (виразно читає уривок з поеми)
У якому краю мене заховають,
Де я прихилюся, навіки засну.
Коли нема щастя, нема талану,
Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,
Не скаже хоть на сміх: «Нехай спочиває;
Тілько його й долі, що рано заснув».
Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!
І ти не згадаєш того сироту,
Що в сірій свитині бувало щасливий,
Як побачить диво—твою красоту.
Кого ти без мови, без слова навчила
Очима, душею, серцем розмовлять.
З ким ти усміхалась, плакала, журилась,
Кому ти любила П е т р у с я співать.
І ти не згадаєш, Оксано! Оксано!
А я й досі плачу, і досі журюсь,
Виливаю сльози на мою Мар’яну,
На тебе дивлюся, за тебе молюсь.
Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,
І сестру Мар’яну рястом уквітчай,
Часом на Петруся усміхнись, щаслива,
І, хоч так як жарти, колишнє згадай.
Учениця (читає вірш Оксани Коваленко)
Тарасику, та стежка за горою
Давно вже бур’янами поросла.
Там ми в дитинстві гралися з тобою.
Весна лише для нас обох цвіла.
Тарасику, як же тобі ведеться
В холодній сиротливій чужині?
Верба холодна над водою гнеться.
Тебе згадаю—смутно так мені.
Ти в Петербурзі, де мости й канали
Й твого таланту невгасима сила.
Згадай хоч іноді свою Оксану,
Подруженьку, що так тебе любила.
Ведучий. У 1843 році Тарас Шевченко, перебуваючи в Україні, гостював у своїх друзів в Яготині, Березовій Рудці, Ковалівці, Андріівці. У Яготині, в маєтку Рєпніних, Тарас жив тривалий час. Уся атмосфера тут була насичена духом декабризму. Особливо співчувала декабристам княжна Варвара Миколаївна Рєпніна. Шевченко сподобався їй з першої зустрічі. Захоплення переросло в кохання.
Варвара. Як багато він має такту, доброти й пошани до всього святого. З усіма він увічливий, із старшими шанобливий і тому його всі люблять. Носив модний тоді сірий довгий сурдут «у талію» з оксамитовим коміром і модний, високо, аж під підборіддя, зав’язаний шаль—крават. Був середнього зросту, але міцної тілесної будови. Русявий. На перший погляд, його обличчя видавалося звичайним. Але кожного, хто хоч раз бачив Шевченка, чарували його невеликі, але виразні очі, що світилися надзвичайним розумом і дивною добротою. Очима тими він підкорив собі вже не одне серце. У товаристві тримався вільно і з тактом.
Ведуча. Таким постав він перед родиною Рєпніних і яготинським товариством, де всі вже знали про його дитинство і молодість. Княжна побачила в Шевченкові барда української незалежності і писала своєму колишньому вчителеві швейцарцю Ейнерові.
Варвара. Розповідали, що він багато перетерпів, що він страшним досвідом купив право громити сильних. Говорили про це між собою, бо ніхто не насмілювався торкнутися повісті його життя в розмовах з ним самим: усі його любили і всі бажали йому щастя й успіху.
Ведучий. Княжна Варвара Рєпніна була душею старого гетьманського дому. Добра, дотепна, мила й ласкава до людей, вона допомагала вбогим й нещасливим, роздавала все, що мала, брала найактивнішу участь у житті тих, хто звертався до неї за порадою. Глибоко ненавиділа кріпацтво. Свої переконання, щирість вдачі і простоту вона успадкувала від батька, а від матері—палкість почувань і пристрасний темперамент. Щедро розсіваючи навколо проміння своєї чистої душі, діяльною любов’ю до ближніх вона надолужувала брак особистого щастя: деспотична мати не дозволила їй побратися з молодшим братом російського поета Баратинського, ад’ютантом батька, в якого дівчина закохалась. Ця рана серця зробила її ще сентиментальнішою. Зламане особисте життя стало безрадісним. Вихована в ідеалах і настроях першої чверті ХІХ ст.., вона піддавалася впливам містичної літератури, що в Росії та й в Україні ще в 40-х рр.. знайшли собі добрий ґрунт.
Ведуча. З’явившись у Яготині, Шевченко порушив сонну одноманітність життя родини Рєпніних. Вериги, що їх штучно наклала на себе княжна, впали, душа попливла по майже забутому морі вражень, фантазій, душевних поривів, і настав момент, коли вона сказала собі, що Шевченко—обранець її серця, а потім признавалась, що коли б відчула з його боку любов, то, може, відповіла б йому й пристрастю.
Ведучий. Психологічні портрети Шевченка, як людини і поета, княжна змалювала у своїх спогадах мистецьки яскраво і об’єктивно правдиво.
Варвара. Шевченко їв і пив, як усі смертні, і кожен, увійшовши до кімнати, де він перебував з молодими людьми, ніяк не міг би поставити його вище за інших. Годинами він міг віддаватися найпустішій банальній розмові і навіть, як здавалося, захоплюватися нею. Він був добрий до слабкості, легкодухий до жорстокості, нерішучий і водночас похапливий аж до необдуманих вчинків. Його не можна було не любити, а для всіх, хто щиро любив його, був джерелом турбот, безупинних переходів від захоплення до обурення, від співчуття до охолодження.
Ведуча. Шевченко—поет у повному розумінні цього слова: своїми віршами він полонив усіх, викликав у слухачів сльози ніжності й співчуття, прихиляв до себе старих і молодих, холодних і палких. Читаючи свої чудові твори, ставав чарівником: музичний голос переливав у серце слухачів глибокі почуття, що владно панували тоді над ним самим. Був обдарований більше ніж талантом—генієм, і чутлива та добра душа його налаштовувала ліру на високе й святе.
Ведучий. Шевченко і в Яготині працював над серією малюнків «Живописна Україна». Не залежалось і перо. На один із літературних вечорів у маєтку Рєпніних Тарас приніс свою поему «Слепая». Сюжет «Слепой» був вигаданий, однак поштовхом до написання стала страшна звістка про трагедію подруги дитячих літ поета—Оксани. Тому своїй божевільній героїні він теж дав це ім’я, глибоко переживаючи її муки, адже його Оксаночка, зведена москалем, теж збожеволіла, як і зведена батьком-паном героїня поеми.
Учень (виразно читає уривок з поеми «Слепая»)


Мы были в поле, жито жали;
Окончив жатву, шли домой;
Подруги пели и плясали,
А я с распущенной косой,
В венке из жита и пшеницы
Вела перед, была царица.
Нас встретил дидыч молодой.
Никто так мной не любовался!
Я трепетала, тихо шла,
А он смотрел и улыбался.
О как я счастлива была!
Какою сладкою мечтою
Забилось сердце у меня…
На третий день… О мой покою!
Зачем покинул ты меня?
На третий день… и я в палатах
Была, как пани на пиру.
Недолго я жила богато.
Зимою рано поутру
Проснулась я,—все пусто было,
И сердце холодом заныло.
А слуги… бог им судия!
С насмешкой выгнали меня
И двери заперли за мною.
Я села здесь, под этим пнем,
И долго плакала… Потом
Едва протоптанной тропою
В село забытое пошла
И долю горшую нашла:
Меня и в хату не пустили,
Все посмеялись надо мной
И хусткой черною, простой
Косу шелковую накрыли.
И я, рыдая, из села
Иной дорогою пошла
В село чужое. Ах, Оксано!
И в шитом шелковом жупане
И в серой свите люди злы!
Я из села в село ходила,
А горе шло передо мной.
Я горько плакала, молилась,
И все смеялись надо мной;
Покрыткой, дурой называли,
И даже нищие чуждались.
Во всей Украине родной
Мне места не было одной.

Варвара. О, якби я могла передати вам усе, що пережила, слухаючи ці рядки. Які почуття, які думки, яка краса і який біль! Лице моє було мокре від сліз, і це було щастя… Я відчувала нестерпний біль у грудях… Спочатку нічого не могла вимовити, а коли схаменулась, то сказала: «Я замовлю золоте перо й подарую його вам». Того дня, перед сном, я так гаряче молилась, я так пристрасно любила весь світ…
Ведуча. У серці княжни спалахнула любов. І хоч у її житті це було вже вдруге, та у стуженій за щастям душі почуття розцвіло всіма квітами перших палких, чистих переживань, коли закохане серце радісно молиться і хоче обійняти увесь світ. Як у кожної пристрасної натури, любов у княжни обернулася егоїстичним бажанням заволодіти всім єством коханого. Ревнувала свого обранця до всіх.
Ведучий. На одному з весіль поет добре загуляв, і це ніби гострим ножем пронизало її серце. Варвара написала і вручила Шевченкові алегоричного листа. Коли на другий день після літературної вечірки вони зосталися вдвох, вона запитала, чи Шевченко не гнівається на неї за лист-алегорію. Тарас не розгнівався, а навпаки, був дуже зворушений. Він розхвилювався, якийсь час не показувався в товаристві, а у відповідь на листа княжни написав поему. Написав по-російськи, бо княжна української мови не знала.
Ведуча. За кілька днів увечері поет з’явився. Був веселий, жартував і вручив княжні листок списаного паперу. Це була присвята до поеми «Тризна» з написом: «На память 9-го ноября 1843 года, княжне Варваре Николаевне Репниной».
Учень (читає присвяту до поеми «Тризна»)
Душе с прекрасным назначеньем
Должно любить, терпеть, страдать,
И дар господний, вдохновенье,
Должно слезами поливать.
Для вас понятно это слово!..
Для вас я радостно сложил
Свои житейские оковы,
Священнодействовал я снова
И слезы в звуки перелил.
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихостройными речами
Мечты о рае пробудил…
Ведучий. Читаючи присвяту, княжна відчула, що коли дозволить собі піддатися почуттю, яке її охопило, то кинеться Шевченкові на шию. Але перемогла себе. Прочитавши написане вдруге, тремтячим голосом вимовила: «Дайте мені ваше чоло». І на очах у всіх подякувала поетові «чистим поцілунком».
Ведуча. Протягом найближчих днів усе минало спокійно. Визначився стиль стосунків княжни і поета: дружня відвертість і простота. Незабаром поет виїхав з Яготина на десять днів, а коли повернувся, то стримувані княжною почуття прорвалися: побачивши, як він входить до їдальні, Варвара одна з усього товариства підвелася з крісла, але поет привітався зі всіма загальним поклоном. Княжна, як школярка, почервоніла, крутнулася і втекла. Вона не зважила на те, що її поведінка викликала у присутніх дивування.
Ведучий. Другого дня, ввечері, поет отримав від княжни повість під назвою «Дівчинка». У чотирьох розділах авторка описала етапи свого духовного життя. Спочатку—перші неясні мрії дванадцятилітньої дівчинки про любов, трепет дівочої душі, коли «безіменна любов ласкаво кивала їй головою», а серце сповнювалося радісним передчуттям щастя і гріховних солодощів. Далі описала переживання у віці 18-25 літ. А наприкінці порівнювала себе, немолоду вже людину, «з лірою з порваними струнами, що від них зціліла лише одна християнська любов, як місточок через безодню до людей».
Ведуча. Сповідь княжни вразила Шевченка. Чуйний і добрий, він був зворушений до глибини серця. Почуття свої передав у письмовій відповіді авторці, закінчивши її словами: «О добрий ангеле! Ти укріпив захитану в мене віру в існування святих на землі».
Ведучий. Але княжна чекала не цієї «канонізації», а «живої» реакції на свою сповідь.
Ведуча. Мати Варвари, довідавшись від княгині Кейкуатової про написану дочкою «Дівчинку», забажала ознайомитися з доччиним твором. Княжна Варвара прочитала матері і свою повість, і відповідь Шевченка. Княгиня суворо зауважила доньці, що вона занадто легко пускається в сердечні зізнання, а почувши відповідь, що Шевченко для неї не чужий, що вона його любить і довіряє йому, сказала, що це безсоромність.
Ведучий. У найближчі по тому дні Шевченко і княжна в очах усього оточення мали вигляд двох закоханих, що посварилися. Поет замкнувся в собі й мовчав. Сповідь княжни його дуже збентежила. Він щиро оточив її німбом святості, готовий був молитися на цю дивну аристократку, в якій відкрив для себе стільки духовної краси. Але чи до цього почуття вдячності, щирої симпатії й приязні домішувалось глибше почуття, що єднає двох? Очевидно, ні.
Ведуча. Сумний настрій Шевченка мав свою причину: він був переконаний, що Варвара його покохала, і це завдавало йому душевних страждань. Тарас досі ніколи не зустрічав такої співзвучної собі жіночої душі і в жодної із жінок не бачив такого захоплення ним, але його почуття не було коханням, як у княжни. Думка про моральні муки, які чекали Варвару, була для молодого поета нестерпною, як і можливе припущення, що вона сама зізнається йому в коханні.
Ведучий. Це була кульмінація їхніх простих, досить напружених стосунків. Шевченко не простягнув руку, як чекала Варвара, не притулив її до свого серця. Княжна все зрозуміла. Вона опанувала собою, погодилася бути названою сестрою, говорила про те, як допомагає їй у житті віра. Прощаючись, Шевченко сказав: «До побачення, сестро…».
Ведуча. А княжна мучилася, переживала і з туги та смутку навіть заслабла: вісім днів нічого не могла їсти і дуже змінилася після хвороби.
Ведучий. Капніст, друг родини Рєпніних, на прохання старої княгині приїхав до Яготина і мав з Варварою кілька розмов. Він цілком виключав можливість такого зближення між княжною й поетом, яке могло б привести їх до шлюбу. Закидав княжні, що вона у своїх симпатіях до Шевченка зайшла занадто далеко, а їхній шлюб зробив би його нещасливим. На думку Капніста, Шевченкові треба виїхати з Яготина. У княжни стиснулося серце…
Ведуча. Остання зустріч Шевченка з княжною було дуже сердечною. Варвара трималася спокійно і гідно. У розмовах з поетом навіть спромоглася сказати, що могла б полюбити його дружину, якби він одружився. Проте Шевченко відчував інше, був стриманим, холодним, мовчазним. Так, принаймні, їй здавалося.
Ведучий. Коли нарешті 10 січня настав час від’їзду Шевченка, княжна у сльозах кинулася йому на шию, потім перехрестила його чоло. Поет вибіг з кімнати. Покидаючи Яготин, мав певність, що залишає тут друга, який не зрадить його в найтяжчі хвилини життя.
Варвара.
Я тебе чекала роки й роки,
Райдугу пускала з рукава
На твої задумані мороки,
На твої огрозені слова.

Я б тобі схилилася на груди,—
Замість терну розсівала мак.
Та мені зв’язали руки люди:
«Хай страждає,—кажуть,—треба так»
Я тебе чекала роки й роки…

Ведуча. Насправді серце Тараса обрало іншу. Восени і взимку того ж року він часто бував гостем у маєтку Закревських в селі Березова Рудка. Йому дуже сподобалася молода дружина власника маєтку Платона Закревського Ганна Іванівна.
Ведучий. У колі своїх друзів поет називав її Ганною вродливою. Вона була матір’ю двох дітей і мала 21 рік від народження. Одного разу на балу у княгині Вольховської після танцю Тарас попросив у своєї дами напівжартома хоч одну квітку, що прикрашала її сукню. Напівжартома Ганна відмовила йому. Проте він таки примудрився одну шовкову квітку на згадку. Чи відала Ганна вродлива, що й через рік, і п’ять років квітка ця не буде загублена чи забута.
Ведуча. Звичайно, Шевченко ніколи не говорив Ганні Іванівні про свої почуття, та вона їх безпомилково вгадувала. Проте не промовила до Тараса жодного необережного слова. Ні вона, ні він не мали на це ніякого морального права.
Учень (виразно читає вірш)
Рік сорок третій: стогони й прокльони
Скрізь чув Тарас, куди нога ступала.
А ти його в поміщицьких хоромах,
Як Україна-мати, привітала.
За віщо йому стільки щастя раптом?
Характером не був він бездоганним.
Кохання сипалось на нього градом.
Тарас любив. Спасибі тобі, Ганно.
Тоненька, юна, вже була одружена.
Він захопивсь тобою серцем всім.
Ти теж любила, навіть занедужала.
Творив портрет твій, дивувавсь красі.
Щаслива мить… Тобою жив віднині,
Чекав візитів, щоб зустрітись знову.
Закревський бачив зміни у дружині,
Заборонив удвох вести розмови.
Тікав, а в мріях повертавсь в село,
Де у хоромах, як болюча рана,
Його кохання трепетне жило.
Тарас любив, спасибі тобі, Ганно.
В салонах панни знову точать ляси,
Згадає хтось зухвальця спересердя.
Через своє кохання до Тараса
Разом із ним ти увійшла в безсмертя.
Ведучий. Через три роки, на засланні, в прикаспійському степу він все ще тужитиме за зніяковілою усмішкою темно-синіх очей і чарівною збентеженістю Ганни. Їй з присвятою пошле він свої знамениті рядки.
Учень (читає поезію «Немає гірше, як в неволі…»)

Немає гірше, як в неволі
Про волю згадувать. А я
Про тебе, воленько моя,
Оце нагадую. Ніколи
Ти не здавалася мені
Такою гарно-молодою
І прехорошою такою
Так, як тепер на чужині,
Та ще й в неволі. Доле! Доле!
Моя ти співаная воле!
Хоч глянь на мене з-за Дніпра,
Хоч усміхнися з-за …

І ти, моя єдиная,
Встаєш із-за моря,
З-за туману, слухняная
Рожевая зоре!
І ти, моя єдиная,
Ведеш за собою
Літа мої молодії,
І передо мною
Ніби море заступають
Широкії села
З вишневими садочками
І люде веселі.
І ті люде, і село те,
Де колись, мов брата,
Привітали мене. Мати!
Старесенька мати!
Чи збираються ще й досі
Веселії гості
Погуляти у старої,
Погуляти просто,
По-давньому, по-старому,
Од світу до світу?
А ви, мої молодії
Чорнявії діти,
Веселії дівчаточка,
І досі в старої
Танцюєте? А ти, доле!
А ти, мій покою!
Моє свято чорнобриве,
І досі меж ними
Тихо, пишно походжаєш?
І тими очима,
Аж чорними—голубими,
І досі чаруєш
Людські душі? Чи ще й досі
Дивуються всує
На стан гнучкий? Свято моє!
Єдинеє свято!
Як оступлять тебе, доле,
Діточки-дівчата
Й защебечуть по своєму
Доброму звичаю,
Може й мене ненароком
Діточки згадають.
Може, яка і про мене
Скаже яке лихо.
Усміхнися, моє серце,
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не побачив…
Та й більш нічого.
А я, доленько, в неволі
Помолюся богу.


Ведуча. Згадувати про волю у неволі дуже тяжко. Щодня муштра, жахливий бруд казарм, товариство п’яних солдатів, карти, бійки, гауптвахта… Тільки в сни приходила Україна і синіми очима Ганни дивилась тужно і співчутливо. Чи забула вона його, чи пам’ятає, які бентежні струни торкнула в душі?! Якби зустрілися знову, чи згадала б?
Учень (читає поезію «Якби зустрілися ми знову»)
Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: «Снилося дурній».
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво!
Ведучий. Справді, те почуття було для поета нереальним казковим дивом, незабрудненим поговорами, чистим, як сльоза. Воно довго гріло зранене життєвими прикрощами Тарасове серце.
Ведуча. У 1857 році, повертаючись із заслання, Шевченко змушений був зупинитися у Нижньому Новгороді. Очікуючи дозволу на в’їзд до столиці, він швидко знайомиться з оточенням, зокрема із молодою і дуже вродливою шістнадцятирічною артисткою Катрусею Піуновою. Він допомагає їй опановувати українську мову. Про своє перше знайомство з Шевченком Піунова Значно пізніше розповідала так.
Катруся. Це було 1857 року. В одній із звичайних вистав, в якій я була зайнята, в антракті перед водевілем наш антрепренер прийшов за лаштунки з якоюсь незнайомою людиною. І показав йому наше устаткування сцени. Цей незнайомець був великий український поет Тарас Шевченко. Була йому представлена і я. Він легко подав мені руку. Очі його пильно і лагідно дивилися на мене. Він усміхнувся і сказав, що завжди милувався мною на сцені. Під гримом я почервоніла до вух. Прийшовши з вистави додому, Я довго думала про свого нового знайомого, була задумлива, аж батько розсердився на мене.
Ведучий. Піунова припала до серця поетові. Він часто відвідував її, ходив з нею до знайомих, де їх радо зустрічали. Шевченко був завжди веселий, багато жартував. Закохавшись, намагався впливати на її провінційний світогляд.
Ведуча. Проте про свої почуття, певно, не говорив або вона не сприймала того серйозно. Бо коли він нарешті зайшов у справі одруження до її батьків, то це сприйняли як несподіванку. Катруся кинулася з хати геть, нібито поспішаючи на репетицію. Мати намагалася довести, що вона ще дитина, а він значно старший, щоб пом’якшити відмову.
Ведучий. Після того Тарас ще намагався тримати зв’язки, надсилати літературу, але, побачивши небажання підтримувати знайомство, зважується на останній крок—пише цікавого змістовного листа.
Шевченко. Люба і щиро поважна Катерино Борисівно! Я сам приніс Вам книги, і приніс їх з тим, щоб Ви їх прочитали. Але Ви, не прочитавши їх, прислали мені назад. Як пояснити мені Ваш вчинок? Він ставить мене рішуче у безвихідь, особливо якщо взяти до уваги нашу сьогоднішню розмову. Чи не відповідь це на мою пропозицію одружитись? Якщо це так, то я прошу Вас висловити мені її ясніше. Справа надто для мене важлива. Я Вас люблю і кажу Вам це просто, без усяких вигуків і захоплень. Зробитися Вашим чоловіком—для мене найбільше щастя, і відмовитись від цієї думки буде тяжко. Але коли доля вирішила інакше, якщо я маю нещастя не сподобатись Вам і якщо повернуті Вами книги означають відмову, то нема чого робити: я мушу підкорятись обставинам. Але у всякому разі ні почуття мої, ні повага до Вас не зміняться, і якщо Ви не можете або не хочете бути моєю дружиною, то дозвольте мені лишити хоч одну втіху—лишитись Вашим другом і постійною відданістю і порядністю заслужити Ваше добре ставлення і повагу. В чеканні відповіді, яка мусить вирішити мою долю, лишаюсь відданий Вам і глибоко люблячий Тарас Шевченко.
Ведуча. Не діставши відповіді, поет тяжко переживав. А через деякий час довідався, що вона підписала контракт з місцевим театром, чим зрадила обіцянку про перехід на харківську сцену. Після цього Тарас Григорович навіть не вітався з нею при зустрічах.
Ведучий. Як видно, Піунова, будучи ще зовсім молодою і маючи в той час молодшого жениха, не уявляла собі такого одруження. Він був веселою і цікавою людиною, і тому їй подобався. Та лякала Катрусю його зовнішність: чоботи, помазані дьогтем, довгополий одяг, велика лисина. Крім того, вона була таки замолода, щоб зрозуміти Шевченка.
Учень (читає поезію, присвячену Катрусі Піуновій)
Весела, вродлива, струнка і граційна,
Шістнадцять минуло. Була ще дитям.
Сподобалась мова її мелодійна,
Коли з нею перше знайомство почав.
Далися взнаки десять років заслання,
Недоспані ночі, рекрутчина зла.
Хотілося приязні, дружби, кохання,
Хоч крапельку щастя й людського тепла.
Старанно навчав її рідної мови,
Шалів у театрі, де грала вона.
Боявся кохання сполохати словом,
В душі його знову розквітла весна.
Освідчивсь в листі. Катерина мовчала.
Додому пішов попросити руки.
Вона відвернулась, здалося, злякалась,
незручно себе й почували батьки.
Навіщо такий, вже не юний роками,
Вигнанець, бунтар, та ще й бідний поет.
А тут молодий від Катрусі в нестямі,
Чубатий, в кишені багато монет.
Вертавсь в Петербург, щоки мокрі й солоні,
В туманах Неви маячів його дім.
Іще одну постать шевченківський геній
Осяяв безсмертним промінням своїм.
Ведуча. Перебуваючи в Петербурзі, Шевченко робить останню спробу одружитися—з наймичкою Ликерою Полусмак. У своїх спогадах І Тургенєв так змалював Ликеру. «У госпожи Карташевской находилась в услужении девушка, малороссиянка по имени Лукерия, существо молодое, свежее, несколько грубое, не слишком красивое, но по-своему привлекательное, с чудесными белокурыми волосами и той не то горделивой, не то спокойной осанкой, которая свойственна ее племени».
Ведучий. З радістю і захопленням повідомляв Тарас Григорович про майбутнє одруження у листі до Варфоломія. «Я оце заходився женитися. Будушеє подружіє моє зоветься Ликеря, кріпачка, сирота. Вона землячка наша з-під Ніжина. Тутешні земляки наші (а надто панночки) як почули, що мені Бог таке добро посилає, то ще трошки подурнішали. Ґвалтом голосять: «Не до пари, не до пари!» Нехай їм здається, що не до пари, а я добре знаю, що до пари. Восени, як одробишся з полем і окопаєш наше будушеє кишло, вибери на тому кишлі найкраще місце і посади яблуню і грушу на пам'ять 1860 року 28 іюля. Поберемося ми після Покрови. Отаке-то скоїлось! Несподівано я до тебе приїду в гості із жінкою-сиротою, наймичкою. Сказано, коли чоловік чогось добре шукає, то й найде. Так і зі мною трапилось».
Ведуча. За останні гроші Шевченко купує їй одяг, взуття, намагається створити найкращі умови. Він присвятив своїй нареченій вірш—«Ликері на пам'ять 5 августа 1860 року».
Учень (читає поезію «Моя ти любо, мій ти друже»)
Моя ти любо! Мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа
Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі,
В своїй неволі! Мій ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі! Збрешуть люде,
І візантійський Саваоф
Одурить! Не одурить Бог,
Карать і миловать не буде:
Ми не раби його—ми люде!
Моя ти любо! усміхнись,
І вольную святую душу,
І руку вольную, мій друже,
Подай мені. То перейти
І він поможе нам калюжу,
Поможе й лихо донести,
І поховать лихе дебеле
В хатині тихій і веселій.
Ведучий. Навколо цього одруження здіймається чималий галас. Марко Вовчок, Куліш, Макаров не радять йому одружуватися з Ликерою. Лише не скоро Шевченко сам переконується в тому, що він помилявся. У листі до Варфоломія він пише: «Що мені на світі робить? Я одурію на чужині і на самоті!»
Ведуча. І справді, досить красива і струнка Ликера була непорядною, цинічною, грубою і розпутною дівчиною. Деякий час поет тяжко переживав розрив. Це видно з його поезії «Н.Я.Макарову. На память 14 сентября».
Учень (читає поезію «Барвінок цві і зеленів…»)
Барвінок цвів і зеленів,
Слався, розстилався;
Та недосвіт перед світом
В садочок укрався.

Потоптав веселі квіти,
Побив… Поморозив…
Шкода того барвіночка
Й недосвіта шкода!
Ведучий. Незважаючи на розрив, якісь теплі нотки збереглися у нього щодо образу Ликери. 27 вересня Шевченко пише вірш, який присвячує Ликері.
Учень (читає поезію «Поставлю хату і кімнату»)
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу.
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати,
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий

Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха…
Запалиш рай мій самотний.
Ведуча. Ликера одружилася з голярем, на прізвище Яковлєв, який через деякий час помер. А вона, певно, з великої пошани до пам’яті Шевченка, переїхала жити до Канева. Часто приходила на могилу Тарасову і зупинялась в задумі.
Ведучий. Обділений жіночою увагою, ласкою, хворий, самотній, відірваний від рідної землі, поет в розпачі пише:
Якби з ким сісти хліба з’їсти,
Промовить слово, то воно б,
Хоч і як-небудь на сім світі,
А все б таки якось жилось.
Ведуча.
Та ба! Нема з ким. Світ широкий,
Людей чимало на землі…
А доведеться одиноким
В холодній хаті кривобокій
Або під тином простягтись.
Ведучий.
Ні1 Треба одружитись
Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть
В самотині. Пшениця, жито
На добрім сіялось лану.
А люди так собі пожнуть
І скажуть: «Десь його убито,
Сердешного, на чужині…»
О горе, горенько мені!
Ведуча. Не зустрів її, свою долю, наш Тарас. Була в його житті дружба, було кохання, а тієї, єдиної, яка взяла б половину його страждань і нещасть, розділила з ним радість і смуток, не було. Жив одиноким і помер самотнім. Нічого не значили після його смерті ні Ликерине каяття, ні спогади Катрусі Піунової.
Річ у тім, що Тарас Григорович шукав щирої і хорошої людини, а натрапляв на щось протилежне. Своїм світоглядом і розвитком він стояв поза часом. Він кріпацькому середовищу, шукав дружину з бідняків, але натрапляв на контрасти. Тому образ його незабутньої Оксани став з роками ще більш недосяжним .
Учень (читає поезію)
Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє.
Радіють люде, що одпочинуть,
А я дивлюся… і серцем лину
В темний садочок на Україну.
Лину я, лину, думу гадаю,
І ніби серце одпочиває.
Чорніє поле, і гай, і гори,
На синє небо виходить зоря.
Ой зоре! зоре!-і сльози кануть.
Чи ти зійшла вже і на Украйні?
Чи очі карі тебе шукають
На небі синім? Чи забувають?
Коли забули, бодай заснули,
Про мою доленьку щоб і не чули.

Категорiя: Виховна робота | Додав: Admin
Переглядів: 12250 | Коментарi: 2
Усього коментарiв: 1
29.02.2012 Спам
1. назар
я хочу щоб ви мені показали стінгазету про Т Г Шевченка

Имя *:
Email *:
Код *:
Форма Входу
Пошук
Реквізити
    Наша адреса: м. Кременчук вул. Чкалова, 4

    тел. 747113

    e-mail: PTU-26@bk.ru

Статистика